Вірші - привітання
Де рій бджолиний, біля тину,
Вербових китиць наместини,
Де звив гніздо собі лелека,
Поривом вітру, із далека,
Наге та ніжне, як було,
До нас ,кохання принесло.
Воно летіло і співало,
У губи ніжно цілувало,
До серця міцно пригортало
І обіцяло.., обіцяло.
Весняним цвітом все буяло,
І те кохання зрад не знало,
Допоки із міцних оков,
На волю вибралась любов.
-''Я на цім світі головніша,
Я більш глибока, я щиріша,
Я зріла...''
І розказати захотіла,
Кого й коли вона любила.
Відкрила серце й душу в полі,
Там усього було доволі:
Любов до моря, до родини,
До гір високих і до Батьківщини,
Та ніжно посміхнулося кохання:
''-Але любов не може бути рання,
Коли весна і молодії люди,
Вдихають запахи її на повні груди,
І цілу ніч, до самого світання,
В очах не згасне ніжне хвилювання,
Коли єство затьмарює бажання,
У нашім краї називається - кохання.
Чому ти зажурився,
Мій любий, мій єдиний?
Між хмар тяжких десь дівся
Твій погляд ніжно-синій
Під ночі колисанку
Я в снах тебе шукала,
У любощах світанку
На тебе лиш чекала.
Між мрій моїх збувався
Ти в ласках втіх природних…
Для чого ж заливався
Росою сліз холодних?
Мов щастя ти шалене
В моїй красі світився!
Чому ж, як всі, від мене
Із сонцем закотився?
Ще осінь щось казала
І, сум згубивши швидко,
Коханий день низала
На календарну нитку.
Горить вогонь кохання, пломеніє,
Лиш люблячі серця вогонь цей гріє.
Горіти може ясно і незгасно,
Коли у двох людей усе іде прекрасно.
Та може він загаснути умить,
Коли у серці вже нема кохання.
Тоді вогонь цей швидко догорить
І вмре іще одне кохання...
Спалити може цей вогонь безжально,
Якщо він бачить зраду чи страждання,
Якщо стає обманутим кохання -
Вогонь цей враз приносить покарання.
Вогонь кохання - це велика сила,
Яка не раз уже людей палила,
Яка приносила і сльози й проклинання
Та це були лиш чесні покарання.
Та хто з вогнем поводивсь обережно,
Хто хмиз щоразу підкидав,
Вогонь від відру затуляв -
Отримував подяку від багаття.
Того вогонь не обпікав,
А лиш ніжненько зігрівав.
Той жив з любов`ю кожен день
Робив, творив, співав пісень.
Життя віддати за кохану був готовий він,
Та не потрібне полум`ю життя,
Яке загублює кохання.
Кохання ж бо велике почуття,
Яке проносить людям щастя і бажання.
Але коли багаття догорить,
Залишиться лиш жар після кохання,
То слід лиш хворостинку кинуть
І знов спалахує, горить прекрасне почуття -
Кохання!
Ти не побачиш моїх сліз,
Вони ячать в душі птахами.
Летять літа. А за літами
Я йду і гублю між дворами
Те, що ти довго в серці ніс...
Втрачаю розум просто так...
Не буду вже дивитись в очі,
Не будеш снитися щоночі,
І не побачу вже пророчий
твій біль і жаль - пророчий знак...
Несу свій хрест в мовчанні днів,
в снігах думок і в серця тузі.
Я зараз ще серед ілюзій,
а ми уже навіть не друзі,
хіба в примарах сивих снів.
Світанок більше не настане.
Ти - ворог мій. Ти - мій коханий.
Втрачаю спогади багряні.
Востаннє зникнемо
І знов знецінена краса...
Просилося з минулого кохання…
Довірливе, наївне мов дитя,
Не розуміло, що його бажання
Занадто мало для такого вороття.
Просилося з минулого кохання…
В близькі долоні зіркою упавши,
Забутися, без жодного вагання
З прожитого лише себе узявши.
Просилося з минулого кохання…
У долі, що над ним пожартувала,
Єдине виконати лиш прохання –
Вернути, що безсовісно украла.
Просилося з минулого кохання…
А в пам’яті спливали міражі,
І на серцях нові рубці чекання,
Щемів нестерпний біль душі.
Просилося з минулого кохання…
В чуже, але в таке своє життя!
Запізно вже. Сумним мовчанням
Йому відповідало каяття.
А ти кохав? До стискувань долонь?
До крові на губах? До терміну "вогонь"?
До задухи, до безсвідомості, до стону,
Коли тобі кричали "Охолонь"?
А ти кохав? Так просто. Без причин?
Їй було байдуже, чи є авто і чин?
Ти кляв/молив про її гарні очі?
І через неї серце йшло на карантин?
А ти не спав? І рахував години?
До зустрічі із нею і полином
У роті було, якщо плакала вона?
Ти їй хоч раз кричав "Не йди" у спину?
А ти молив? Щоб небеса благословили?
Натомість чи отримував ти крила?
А ти літав? Не в сні, а наяву -
Бо посміхнулась, глянула, простила?
А ти...зберіг? Те трепетне, крикхе?
Переконався, що вона - це саме ТЕ,
Що має бути поруч, біля серця -
Найбільш правдиве і найбільш живе?
Я бачу твій образ щоночі,
В ту хвилину як міцно я сплю,
І дивлюся в глибокі я очі,
І лиш шепчу крізь сон: «Я люблю!»
Цю любов пронесу я крізь роки,
І в серці навік збережу.
Ти повір мені, любий, повір,
Я любов тобі свою доведу.
Твої губи я хочу відчути,
твоїм подихом я хочу дихнути,
твоє серце я хочу забрати,
свою душу лиш тобі віддати.
Я кохала. Я страждала.
Прийшла осінь і все забрала...
Вітер мене колихав
І листя до долу зривав...
Течія води несла його туди
Де, як диво, не було ні душі...
Там була пустота
І голе гілля...
Тіло холод пронизав
І мене у листі заховав...